Стилістичне анатомування?
Стильно … Як це? Ну, от, наприклад , Ліна Костенко видається мені однією з найстильніших поеток, твори яких я БАЧИЛА (!!!). ЇЇ
манера письма близька, зрозуміла , для мене прийнятна, але це не не
стільки тому , що мисткиня поетичного слова використовує одну
форму дієслова замість іншої чи послуговується конкретним займенником в
особливий спосіб, скільки тому , що і
форми , і спосіб їх застосування та використання частин мови видобуваються і
єднаються у Ліни Костенко природно, без фальші, без притягування за вуха умовностей
і законів їх поєднання.
Я бачу текст,
який звучить стильно! Навіть якщо раптом не впізнаю Ліну Костенко, то це не
тому , що звикла до якоїсь особливої манери письма ( а вона зраджена). Радше тому, що сьогодні осліпла й
оглухла на якусь часину саме я як читач… Зрештою, хіба Ліна Костенко не може
змінити стиль, навіть якщо це мені не до вподоби?
Пересічний
читач насолоджується текстом ( за умови власної ініціативи до його прочитання),
не ставлячи собі за мету аналізувати стилістичні тонкощі. Це те саме, що
вибирати собі одяг : подобається – не подобається + пасує – не пасує + модно - не модно + стане грошей – не стане…
Ми ж ,
фахівці-словесники, маємо вдаватися до деталізації
й анатомування, навіть якщо текст самодостатній і не потребує нашої «оцінки». Ось тому й не люблю ВИКЛАДАТИ літературу: ВОНА - мистецтво !
Ліна Костенко
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Хіба тут треба ще бодай би щось стилістично маркувати -"оцінювати"?
Немає коментарів:
Дописати коментар