Жити українською!

      Мова вже і зараз! Так мені 2 роки тому запраглося назвати свій блог... А тепер, як не дивно, відчула реальну загрозу. Тому мова вже і зараз... потребує і моєї "допомоги".
      2014 рік. Ще до війни.Ще до Небесної Сотні. Ще національне піднесення і єдність. Ще... можна і треба толерантно ставитись до  хоч російськомовних, але ж українців. 
      2015 рік. Уже Небесна Сотня. Уже війна - АТО.Уже росіяни зазомбовані.Уже знедолені біженці з Донеччини та Луганщини...
      2016 рік. Зараз перемир'я, алеж насправді війна триває. Зараз вшановуються Герої, але ж насправді жодного покараного за злочини. Зараз стільки говоріння про нашу українськість, але ж насправді російською мовою.
      Направду тішуся, коли довідуюся про людей, що усвідомили потребу, живучи в Україні, освоїти українську мову.Такі з'явилися і серед моїх приятелів. Але ж їх - одиниці! А Львів русифікується прискореними темпами, демонструючи заїжджим сіромахам запобігливу гостинність. А телебачення найцікавіші проекти пропонує мовою окупанта, в такий дивний спосіб недолуго борючись із російським продуктом.  А офіційні органи продовжують узаконювати двомовність, залишаючи чинною чужомовну документацію, дублюючи та поширюючи російською інформацію, приймаючи як норму офіційне спілкування  не українською мовою.
   Щоразу, відколи почала довідуватися  про долю української мови в історії, дивуюся, як ВОНА вижила! Дозволю собі яко вчитель і палкий шанувальник саме української порівняти мою мову з волошкою в житі: як не намагаються аграрії позбутися того синьоокого дива, а воно однаково проростає - одних тішить, інших дратує. Скільки не винищували, не забороняли, не зневажали, не "окультурювали" ту українську Україну, а ВОНА виживає!

  Але сьогодні обрано значно потужніший засіб руйнування підвалин української мови. Не заборона, бо тоді в нас прокидається  дух протесту. Не приниження, бо тоді ми наполегливо пишаємося. Не винищення, бо проявляється  жага відродження. Ідеться про так звану толерантність, що межує із елементарною байдужістю.
   Спершу треба зрозуміти причини, чому хтось "не може" говорити по-українськи: вони ж бо не мали потреби-змоги навчитися... Потім виправдати і поспівчувати: їм же тепер і так важко... Далі пробачити: ми ж українці! І врешті-решт яка різниця, якою мовою говоримо, головне, щоб людина була хороша! Але ж ХОРОША людина не спиняється в саморозвитку, а вдосконалюється, вчиться, дізнається, працює... А нам просто ліньки і байдуже!!! Навіщо заморочуватися і одним, і другим. Російськомовним українцям важливіше нині вивчати англійську - до Європи ж хочемо! Носіям української простіше не нагнітати, та ще й приємно похизуватися яким-не-яким володінням російською, мовляв, ми такі "інтелектуали" - мінімум дві мови знаємо! А як наслідок - суржик - таке собі ні те ні се...
   Хочу бути вартісною :) Хочу розуміти англійську, російську, польську, французьку,.. а ЖИТИ українською і бути ЩАСЛИВОЮ в Україні.